Бориспільщині — 95! ЛЮБЕЦЬКА ШЛЯХТА НА БОРИСПІЛЬЩИНІ. ІВАН СУЛИМА

//Бориспільщині — 95! ЛЮБЕЦЬКА ШЛЯХТА НА БОРИСПІЛЬЩИНІ. ІВАН СУЛИМА

Бориспільщині — 95! ЛЮБЕЦЬКА ШЛЯХТА НА БОРИСПІЛЬЩИНІ. ІВАН СУЛИМА

2018-03-28T17:23:59+00:00 28 Березня 2018|

З Бориспільським краєм пов’язано ім’я Івана Сулими (бл. 1585–1635), гетьмана Війська Запорізького. Історик О. М. Лазаревський припускав, що він народився в с. Рогощі на р. Білоус Любецького староства в родині шляхтича Михайла Сулими. Любеч мав важливе стратегічне значення, як центр волості і оборонний замок Київського воєводства, а ще як центр формування любецької шляхти, що взяла на себе обов’язок захисту північно-східних кордонів спочатку Великого князівства Литовського, а пізніше і Речі Посполитої. В останній чверті XVI ст. у складі Любецького староства були три волості: Любецька, Лоєвська та Брагінська. Любеч, Брагін, Лоєв, Хойники, Рєчиця, Комарин – це міста одного оборонного ланцюга. Біля містечка Рясни Рєчицького повіту згадується с. Сулим, що належало до Рєчицького замку. Ленним правом шляхтичу Михайлу Сулимі належали володіння в Мозирському повіті. Окрім с. Рогощі, яке належало до Любецького замку, він володів селами Нудичі і Хотучі Брагінського ключа (економічно-адміністративного центру), що підтверджує його приналежність до любецької шляхти. Разом з братом Михайло Сулима перебував на військовій службі у князів Корибутів-Вишневецьких. В Переяславській волості його син Іван став урядником володінь Станіслава Жолкевського, київського воєводи, великого коронного гетьмана і великого канцлера Речі Посполитої. Вперше в «Актах Бориспольского мейского уряда» 1612–1629 рр. Іван Сулима згадується бориспільським намісником. Обов’язки виконавця адміністративної, суддівської та військової влади Сулима виконував старанно, тому за вірну службу від С. Жолкевського отримав села: Сулимінці (з 1756 року – Сулимівка), Лебедин, Кучаків та маєток в Баришівці, в якому мешкали кілька поколінь його нащадків.

Примітно те, що неподалік шляху Жовква – Куликів – Сулимів в 20 км на пд.-сх. від приватної резиденції С. Жолкевського до цього часу існує с. Сулимів відоме від 1360 року. Шляхетський рід Сулимів в XVI ст. згадується в Кременецькій волості на Волині та на Поділлі. Сулими були в свояцтві з князями Збаразькими. Поряд зі Збаражем та Вишнівцем знаходилося с. Обичі Кременецького повіту, яке належало Сулимам. Іван Михайлович Сулима користувався родовим, одноосібним шляхетським гербом Sulima, затвердженим на Городельському сеймі в 1397 році в Королівстві Польському.

Військова діяльність Івана Сулими припадає на час існування Базавлуцької Січі (1593–1638 рр.), з якою пов’язаний період найбільшої воєнної активності козацтва. Починаючи з 1615 року І. Сулима залишив урядництво в коронного гетьмана С. Жолкевського і ходив в походи з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. В 1616 році козаки взяли Кафу – найбільший ринок невільників і звільнили їх. Під час одного з морських походів Сулима потрапив у полон. Кілька років прикутий, він веслував на важкій, військовій турецькій галері. Але галерникам трапилася нагода звільнитися. Тож захопивши галеру з 300 яничарами, вони взяли курс на папську пристань Чівітавекія. Під час аудієнції Іван Сулима подарував папі Павлу V Боргезе (1605–1621 рр.) 300 полонених яничарів. За заслуги в боротьбі з османською агресією папа Павло V подарував Івану Сулимі титул римського князя і нагородив золотим медальйоном. Повернувся Сулима в Річ Посполиту зі славою, яку змушені були визнавати і при королівському дворі. Проте титулом римського князя він не міг скористатися, бо польський уряд не визнавав іноземні титули з тим, щоб не применшувати значення власних. Окрім І. Сулими, в той час ніхто з полководців Речі Посполитої не мав найвищої в Європі нагороди від папи Римського. Розповідь про цю подію розійшлася по всьому світу, а паризька «La gazette» навіть вмістила статтю про подвиг запорізького лицаря.

Під час Хотинської війни (1620–1621 рр.) поляків з турками Іван Сулима, як досвідчений воїн, навесні 1621 року керував загоном запорожців під час морського походу. Перехоплюючи ворожі кораблі на Чорному морі, запорожці тим самим зірвали регулярне постачання турками військового спорядження для своєї армії. До турків під Хотин так і не прибула партія важких гармат для ведення облоги. Після Хотинської війни власник Сулимінців розпочав будівництво церкви в 1622 році. Перший дзвін – Скликун Великий, встановлений на церкві, датується 5 квітня 1629 року коли було завершено будівництво. Церква Покрови Богородиці започаткувала відродження мурованого будівництва на Подніпров’ї та Лівобережній Україні і стала однією з найдавніших пам’яток козацької доби, яка збереглася до наших днів і має історичну та архітектурну цінність. Ставши фундатором Покровської церкви, Іван Сулима і гадки не мав, що вона стане родовою усипальнею його нащадків на 300 років і вічною пам’яткою про нього.

Дослідники політичної діяльності Івана Сулими до цього часу не дійшли згоди, який же титул він носив, враховуючи три види найвищого військового звання в Речі Посполитій: великий коронний гетьман, польний гетьман і гетьман Війська Запорізького. Проте існують беззаперечні факти. Листа до великого литовського гетьмана, князя Христофора Радзивілла, від 29 жовтня 1628 року Сулима підписав, як гетьман усього Війська Запорізького (в оригіналі: hetman, ze wszystkim woyskiem J. K. M. Zaporožskim), [J. K. M.: Його Королівської Милості – прим. авт.] Сигізмунда ІІІ Вази, звертаючись у справі надання допомоги і підтримки Кримського хана Шагін-Гірея. Щодо обрання гетьмана на Запорізькій Січі, то в одному з пунктів Куруківської угоди було зазначено, що старшого мав призначати лише польський уряд. Отже І. Сулима, як воєначальник, офіційно звертаючись до великого литовського гетьмана, підписувався військовим званням, на яке він мав законні підстави. В січні 1629 року Сулима знову відрядив з Базавлуцької Січі посольство запорожців до короля Сигізмунда ІІІ з проханням про підтримку хана Шагін-Гірея, прихильного до козаків, тобто отримати дозвіл на новий похід в Крим. В травні 1629 року ескадра гетьмана І. Сулими знову здійснила похід на Стамбул, Варну, Кілію, Ізмаїл, Балчик і Сазополь. Спільними зусиллями 29 травня 1629 року, 23-тисячне козацьке і 60-тисячне татарське війська вели бойові дії в Криму.

Після завершення будівництва і освячення в жовтні 1629 року церкви на честь Покрови Пресвятої Богородиці в Сулимінцях, І. Сулима повернувся на Січ і продовжував брати участь в морських походах. В наступні роки він з запорожцями не раз штурмував Кілію, Варну, Ізмаїл, Балчик та інші турецькі міста на Чорноморському узбережжі. В травні 1630 році відбувся похід флотилії гетьмана І. Сулими до болгарського узбережжя. Запорожці на чолі з І. Сулимою спустошили чорноморське узбережжя біля Ізмаїла, Кілії, Мідії, Варни і Сазополя і штурмували Керч, Інебол, Айсерес та Сіноп. Доки він тримав гетьманську булаву, козаки отримували лише перемоги, жодної поразки не було, бо завдяки кмітливості і винахідливості, його війську вдавалося проникати крізь будь-які водні шляхи і перешкоди.

Султан Мурад IV зажадав від нового короля Владислава IV посилити тиск на козацтво, бо морські походи у володіння Османської імперії не припинялися. Сулима знову водив козаків на Чорне та Азовське моря, штурмував Кілію, Ізмаїл та Азов. В 1633 році запорожці під проводом І. Сулими, спільно з донськими козаками, здійснили свій знаменитий похід в Азовське море і взяли штурмом турецьку фортецю Азов в гирлі Дону. Нікому з козацьких флотоводців до того часу не вдавалося взяти твердиню Азов. Львівський літопис свідчить, що 1635 року «козаки п’ять разів ходили на море» і водив їх хоробрий гетьман І. Сулима. Проте важливо зрозуміти суть цих морських походів, певно їх таємно підтримував польський уряд, адже вони не припинялися десятиліттями, отже І. Сулима був виконавцем важливих доручень, якщо не самого короля, то, принаймні, великого коронного гетьмана.

Підписуючи мир з Османською імперією, яка обіцяла припинити набіги кримських татар, Річ Посполита, в свою чергу, зобов’язалася приборкати запорізьких козаків. Сейм ухвалив звести фортецю на Дніпрі, а це свідчило про те, що Річ Посполита вже не могла покладатися на реєстр і його залогу на Запоріжжі. Така фортеця, на думку польського уряду, мала обмежити зростаючий з кожним роком воєнний і політичний потенціал козацтва. Проте ані міцність фортечних мурів, ані кількість польського гарнізону та сила артилерії не допомогли встояти перед умінням та винахідливістю гетьмана І. Сулими, козаки якого в ніч з 11 на 12 серпня (за новим стилем), захопили новітню, проектовану заморськими інженерами, фортецю. Прикро, що в історії України І. Сулимі відвели роль лише, як руйнівника сумнозвісної фортеці. Сулима не руйнував, а захопив фортецю Кодак, бо зруйнувати її було неможливо. Фортецю Кодак зруйнували російські війська за умовами Прутського миру в 1711 році, коли програли у війні з Османською імперією.

Окремі факти не дозволяють детально встановити подальший хід подій. У своїх спогадах литовський канцлер А. Радзивілл писав: «козаки самі, боючись помсти Конецпольського, Сулиму з п’ятьма прибічниками зв’язали і відправили до Варшави». Отже зрада зробила свою ганебну справу. Суд над запорожцями у Варшаві відбувся надто швидко. Польський король Владислав IV намагався врятувати Сулиму, знаючи його, як визнаного воєнного генія і вірного королівського підданого, але сейм був незламним. Турецький посол, присутній на сеймі у Варшаві, нагадував сенаторам про бойову готовність турецької 150-тисячної армії, що стояла під Адріанополем. Сам факт, що долю гетьмана Сулими вирішували на міждержавному рівні, свідчить про його виняткову політичну особистість. Отже, за рішенням сейму, гетьмана і трьох його прибічників 12 грудня (за новим стилем) 1635 року, після лютих тортур, стратили у Варшаві на площі Старого Міста. Сміливий воїн, лицар, флотоводець, який у битвах з туркам і татарами не отримав жодного поранення, жодної поразки, був прилюдно жорстоко страчений. Потому кості гетьмана поховали в крихітному містечку Стєвки, яке ще в середні віки належало родині Сулимів, поряд з містечком Живиця на території тодішнього Краківського (тепер Сілезького) воєводства.

Наймолодший з синів гетьмана Івана Сулими – Федір (бл. 1629–1691) зазнав долі свого батька. Ще підлітком на Жовтих Водах його взяли в полон турки, і, провівши 12 років на галерах, він був викуплений під Кандією венеціанами та мальтійцями в числі 14 тис. невільників. Після звільнення з полону Ф. Сулима потрапив в центр подій визвольної війни, що захопили обох його старших братів. Незважаючи на воєнні лихоліття, йому вдалося здобути освіту в Київській академії. В 1653 році він згадується райцею (радником) Переяславського магістрату. Активна підтримка гетьмана І. Виговського, який мріяв об’єднати обидві частини України під назвою Велике князівство Руське, але у складі Речі Посполитої, коштувала життя старшим братам. Северин Сулима, переяславський полковник, «застрелен из трех пищалей» в 1659 році, а Степана Сулиму та Прокіпа Верещака, делегатів польського сейму, чекала ще страшніша участь: їх зарубали в Германівці (Київської обл.), де в жовтні 1659 року відбулася генеральна рада козацької старшини, яку скликав І. Виговський, щоб роз’яснити зміст Гадяцької угоди. Останки обох старших братів Сулимів поховали в містечку Стєвки Живицького повіту Краківського воєводства, де були поховані останки їх батька. Після обрання гетьманом І. Брюховецького, переяславський полковник Ф. Сулима залишив військову службу. В 1663–1673 рр. він жив в с. Обичі (дідизна земля), що належало до Володимирського замку Кременецького повіту Волинського воєводства. Пізніше займався господарством і служив в Брагінській економії Київського воєводства, як справжній шляхтич і внук Михайла Сулими. Його слід залишився серед записів Кременецьких градських книг: Теодор Чорний Сулима, що вказує на його походження від гілки роду Завіші Чорного Сулими, відомого середньовічного польського лицаря. Мають місце інші записи про шляхетного Теодора Чорного Сулиму, адміністратора Брагінської економії та його дружину Ганну Селичівну, власників містечок Нудичі і Хотучі.

Остаточно переконавшись в неспроможності планів об’єднання українських земель з Річчю Посполитою, в 1673 році Федір Сулима приїхав до Києва до князя Ю. П. Трубецького, київського воєводи, з проханням прийняти його на службу і в серпні поїхав  до Москви. Повернувшись з Москви, Сулима став значним військовим товаришем (1673–1681 рр.) і наглядачем рангових володінь. Через деякий час він повернувся в Сулимінці з родиною, проте домагатися права на спадщину йому довелося довго, бо там ніхто не пам’ятав ані свого колишнього господаря, гетьмана Івана Сулиму, а тим паче його синів. Тому Федір разом з сином Іваном та трьома доньками, жив в Конотопі тихо і непомітно чи може тільки вдавав. Близькість Конотопа від Батурина дала можливість Ф. Сулимі поріднитися з новим гетьманом І. Самойловичем, а потім з переяславським полковником Леонтієм Полуботком. Після того, як гетьманська булава перейшла до рук Івана Мазепи, Федору Сулимі з сином Іваном, учасником Кримських походів 1687 та 1689 рр., було підтверджено право на Сулимінці, Лебедин і Кучаків та наділено новими володіннями, і  він нарешті став великим землевласником на Київщині та Переяславщині.

В духовному заповіті від 1691 року, який донині зберігається в Чернігівському історичному музеї, Федір Сулима передав останні настанови: на Межигірський монастир віддати тисячу червоних золотих; на Камінський монастир на Стародубщині – 100 талерів; синові Яну – 800 червоних золотих та золоті родинні прикраси; дружині Марії – маєток (у заповіті «дворец» – прим. авт.) в Баришівці з господарським двором та 200 золотих; срібло зі скринь та 200 золотих на церкву святої Покрови; срібло на шпиталь Сулимівський (це перша і єдина згадка – прим. авт.). Та найбільше дивує заповіт про обряд поховання: «А как меня уже Господь Бог заберет з сего света, тоди положити тело грешное в Сулиминцах, под порогом, в церкви Покровы Пресвятой Богородицы…». Зважаючи на такий дивний заповіт можна зробити висновок, що Федір Сулима не виконав своєї головної обітниці. Помер він у Сулимінцях того ж 1691 року і перший з роду Сулимів був похований під порогом західних дверей церкви Покрови Пресвятої Богородиці, збудованої стараннями його батька. Скільки поколінь людей, переступаючи той поріг церкви, попирали ногами прах Теодора чи Федора Сулими…

Людмила Сулима, історик-публіцист

(сторінками книги «Сулими: спадщина предків»)

За матеріалами громадсько-політичної газети Бориспільщини «Трудова слава» від 29 березня 2018 року

Авторизація
*
*
Prove your humanity: 2   +   6   =  
Реєстрація
*
*
*
Генерація пароля
WordPress Lessons